Блог - ВАСИЛЬ ШПІЦЕР

Генеральний вікарій о. митрат Андрій Білецький був помітною фігурою на Святоюрській горі, де майже півстоліття служив на відповідальних посадах для блага Української греко-католицької церкви. Йому довелося працювати з чотирма митрополитами, в тому числі 25 років із митрополитом Андреєм Шептицьким. Користувався великою повагою як у духовенства, так і у світської української інтелігенції. Разом з тим два тогочасні громадсько-політичні діячі несправедливо звинуватили його у москвофільстві. Мета цієї статті – пояснити причини тих абсолютно безпідставних звинувачень, ознайомити читача з надзвичайно цікавими спогадами А. Білецького, а також показати, що між поняттями 'старорусин' і 'москвофіл' знаходиться прірва.

Андрій Білецький належав до греко-католицької священичої родини – прадід о. Лев Білецький мав парохію у селі Шманьківці Чортківського деканату, а дідусь о. Василь Білецький був парохом у селі Гузієві Болехівського деканату.

У Державному архіві Львівської області (ДАЛО) зберігається величезна папка під заголовком 'Дело об использовании капиталов, пожертвованных Белецким Андреем в пользу капиталов' (1814-1827). Таку абракадабричну назву папка отримала після війни, коли вчені з Радянського Союзу, що понаїхали до Львова 'піднімати науку і культуру', переклали заголовок даної архівної справи з латинської мови на російську. Насправді йдеться про пожертву на користь митрополичої капітули. Хоча заголовок папки стосується іншого Андрія Білецького (можливо навіть родича), але саме у ній знаходяться численні матеріали, що стосуються нашого персонажа. Крім того, про нього є багато згадок у церковних виданнях та працях популярних діячів Галичини.

Наприклад, Євген Олесницький – видатний український громадсько-політичний діяч, правник, публіцист, дійсний член НТШ, один із засновників Національно-демократичної партії (серед засновників були Іван Франко та Михайло Грушевський), член редакції газети 'Діло'– у книзі спогадів 'Сторінки з мого життя' пише: '… о. Андрій Білецький – канцлер та архипресвитер митрополичої канцелярії у Львові, в тих часах гордість та окраса стрийських Ланів…'

А ось що було написано про Андрія Білецького в часописі 'Нива' за 1926 рік, ч. 1-4 на сторінці 186:

Посмертна згадка

§ Андрей Білецький, мітрат, препозит львівської капітули. По довгій недузі упокоївся у Львові в свойому помешканню Високопреп. о. Андрей Білецький, мітрат, препозит львівської капітули, дня 19.травня с. р. Величавий похорон відбувся при участи около 70-ох священиків, 22.травня. З небіщиком зійшла до гробу одна з історичних постатей нашого народу.

Уродився він 1847 р. в Стрию в міщанській сімї. Ґімназію покінчив у Львові, а богословські науки у Відні. До тайни священства приступив у жонатому стані, але вже по двох роках повдовів. Небавом дістався до Львова, де прожив около сорок літ. Ще молодим став капітульним крилошанином і з часом осягнув у капітулі найбільші степені архипрезвитера і препозита капітули. Тричі правив він львівською архидієцезією. Двічі як капітульний вікарій по смерти кард. Сильвестра Сембратовича і митроп. Юліяна Куїловського. Третій раз, як генеральний вікарій, у бурливих роках світової війни, коли митрополит (Андрей Шептицький – В. Ш.) пробував на засланню в Росії. Відзначався незвичайним спритом, що йому й придалось, коли мусів зводити нерівну боротьбу за нашу церкву з нахабними Москалями. Часто любив про се згадувати, як йому Москалі грозили шибеницею, і якими способами він відпирав їх посягання. Вів життя правильне — все після годинника і аж до передсмертної недуги тішився кріпким здоровлям. Як настоятель, був вимагаючий. Був се чоловік “старого типу” – цілою душею відданий “законови і авторитетови'. По переконанням був „старорусин', але підчас війни щиро погодився з українським рухом. Ціле своє майно в тестаменті записав сиротам, а бібліотеку „Науковому Богослов. Т-ву'. Певно, що його сильно зарисована індивідуальність ще довгі літа остане в памяти нашого галицького духовенства.

Вічна Йому память!

Як бачимо, соратник Івана Франка народовець Євген Олесницький дав Андрієві Білецькому найвищу оцінку, назвавши його 'гордістю та окрасою' стрийських Ланів.

Автори 'Посмертної згадки' відзначили українськість митрата Андрія, назвавши його 'однією з історичних постатей нашого народу'. Відмітили також, що він вів 'нерівну боротьбу за нашу церкву з нахабними Москалями', за що 'йому Москалі грозили шибеницею' і що 'величавий похорон відбувся при участи около 70-ох священиків'.

Однак трапляються і звинувачення цієї 'сильно зарисованої індивідуальності' у москвофільстві. Андрій Шкраб’юк у праці 'Митрополит' (фактографічні нотатки), посилаючись на Володимира Дорошенка, пише: 'Звичайно ж, у тодішній австро-угорській займанщині слова русин, руський були рівнозначними словам українець, український. Тож “русинство” митрополита Шептицького аж ніяк не означало москвофільства'.

А далі продовжує: 'Українське громадянство, розбите перш за все на два ворожі табори: москвофіли – які, до речі, мали великий вплив при св. Юрі (по-москвофільськи настроєні ґенеральні вікарії о. Андрій Білецький та о. Олександр Бачинський відзначалися ще й непересічним довгожительством); народовці, радикали і соціялісти'.

Слід пояснити, що москвофіли заперечували існування української нації, натомість переконували, що українці, білоруси й росіяни належать до одного – російського народу, в якого має бути одна – російська мова. Народовці ж вели непримиренну боротьбу проти москвофільства, вони виходили з того, що українці – окрема нація, яка проживала на території від Кавказу до Карпат і виступали за єдність українських земель та розвиток єдиної української мови. Тому не міг би народовець Євген Олесницький з такою любов’ю говорити про митрата Андрія Білецького, якби той був москвофілом.

Щодо звинувачення у довгожительстві, то хочу звернути увагу А. Шкраб’юка, що митрополит Андрій Шептицький також 'відзначився непересічним довгожительством', проживши понад 78 років – стільки ж, що й о. митрат Андрій Білецький.

А стосовно москвофільства, то чи міг би митрополит Андрей Шептицький, який за словами А. Шкраб’юка не був москвофілом, 25 років тримати біля себе за генерального вікарія (першого заступника) 'москвофіла' Білецького?

Не терпів би при Святоюрській горі за капітульного вікарія 'москвофіла' Білецького й Сильвестр Сембратович, який належав до прихильників певної співпраці з поляками, за що його люто ненавиділи справжні москвофіли. Саме галицький митрополит Сембратович в 1890 році разом з народовцями Ю. Романчуком, http://movahistory.o... title='Олександр Барвінський'>О. Барвінським при посередництві http://movahistory.o... title='Володимир Антонович'>В. Антоновича уклали з польськими політичними колами і австрійським урядом компромісну угоду, яка отримала назву «Нової ери». Вони вважали, що «Краще щось, ніж нічого».

У 'Пам’ятній записці' читаємо, що А. Білецький був чоловік 'старого типу', за переконаннями 'старорусин'. Андрій Шкраб’юк сам пише, що слово русин було рівнозначне слову українець. Отже, коренем слова старорусин таки є українець, а не москвин.

Якби автор праці 'Митрополит' поставився до свого обов’язку з належною відповідальністю, то не повинен би писати про 'довгожительство' о. митрата Андрія Білецького та про його 'москвофільство', навіть коли щось подібне з тих чи інших причин було кимсь написане багато років тому.

Називає митрата Андрія Білецького москвофілом і Степан Баран (1879-1953) – політичний та громадський діяч у Галичині, публіцист, адвокат, член Української Національно-Демократичної партії, посол до Варшавського сойму в 1928-1939 рр., оборонець Православної церкви у польській державі в 1930-і рр., дійсний член НТШ.

У статті 'Заповіт Івана Франка' він описав останні місяці життя великого Каменяра та деякі деталі його похорону. Подаю витяги з цієї праці:

'В політичному житті, яким Франко давніше так дуже цікавився, вже до 1900 року не брав широкої активної участі. З кінцем 1899 року вступив разом з професором М. Грушевським до утвореної тоді Української Народно-Демократичної Партії і разом з ним увійшов навіть до першої верховної управи цієї партії – Ширшого Народного Комітету, – але ніякої більшої політичної праці не розвинув і фактично усунувся від активної політики.

В часі окупації Галичини і Львова царськими військами з початком вересня 1914 р. І. Франко залишився у Львові. Оба сини – Тарас і Петро – пішли під зброю, дочка Анна ще перед тим виїхала до Києва. В хаті була психічно хвора дружина. До нього навідувалися земляки з Наддніпрянщини і звичайно в російських військових одностроях. Все українське національне життя було припинене. Нова влада не зачіпала Франка. Через знайомих пересилав він листи до дочки в Києві із проханням, щоб повернулася до Львова. Та дочка не схотіла вертатися і недужий остався сам аж до приходу австрійців у червні 1915 р.

Недуга Франка робила дальші поступи і він потребував опіки і лікарського догляду. У Львові створено станицю Українських Січових Стрільців, що влаштувалася в дяківській бурсі, великому новому будинкові при вул. Петра Скарги біля Св. Юра, збудованому недавно митрополитом А. Шептицьким, відпочинкову оселю для виздоровців У.С.С. і для тих усусусів, що приїздили до Львова здавати іспити. Там восени 1915 р. в окремій сонячній кімнаті поміщено хворого поета.

Франко вже не довго побув у стрілецькому приюті. Десь у квітні 1916 р., за кілька тижнів перед своєю смертю, перенісся до своєї домівки по вул. Понінського і там як самітник закінчив своє життя. З оповідання Бандрівського знаю, що зробив це майже потайки, можливо, півшпитальна обстановка в приюті діяла на нього гнітуче і він захотів бути на самоті й свободі у себе дома, хоч без постійної опіки, яку мав у приюті. Занепадав щораз більше в спокійне духове замрячення. Ясні хвилини бували щораз рідші. Там відвідав його товариш з гімназійних часів о. Василь Давидяк, колишній москвофільський посол до австрійської палати послів, парох т. зв. Волоської церкви при Руській вулиці у Львові. Була це освічена й талановита людина, довголітній парох у Тухлі в скільських Карпатах, добрий промовець, т.зв. твердий русин – як і другий парламентарний посол, д-р Михайло Король, адвокат із Жовкни. Давидяк прихильно ставився до Франка, якого особисто високо цінив. Він його відвідав невдовзі перед його смертю та намовляв, щоб висповідався. Франко не захотів, і о. Давидяк пішов з нічим. Це й було причиною, що тодішній генеральний вікарій львівської греко-католицької архієпархії мітрат о. Андрій Білецький – москвофіл, що завідував тоді архієпархією на місці вивезеного в глибину Росії митрополита Андрея Шептицького, заборонив влаштувати християнські похорони для Франка, себто з участю духовенства в церковних ризах і з церковною відправою.

Інтервенція відділу Наукового Товариства ім. Шевченка у нього залишилась безуспішна. Аж о. В. Давидяк на свою руку згодився післати на похорон свого співпрацівника о. Гургулу, теж москвофіла, бо вулиця, на якій жив й помер Франко, належала до його парафії. Так і похорони 31 травня 1916 р. відбулися з церковною асистою, о. Гургула відправив панахиду при труні в домівці Франка, вів зі священиків сам один похорон і відправив другу'.

Степан Баран з великою повагою ставився до Івана Франка, якого знав і з яким спілкувався від студентських років. Тому можна зрозуміти його негативне ставлення до митрата Андрія Білецького, який на його думку 'заборонив влаштовувати християнські похорони для Франка', хоча насправді такої категоричної заборони не було. Разом з тим дещо із написаного у статті якраз показує українськість А. Білецького.

Австрійці, які звільнили Львів від росіян у червні 1915 року, дуже строго переслідували москвофілів і не залишили б А. Білецького на посаді генерального вікарія, якщо була б щонайменша підозра у його москвофільстві.

Будинок, збудований А. Шептицьким належав церкві, якою у той час керував Андрій Білецький, бо митрополит знаходився у російському полоні. Якби він насправді був москвофілом, то знайшов би тисячу причин, щоб не віддати споруду під відпочинкову оселю для усусусів, оскільки вони воювали проти росіян.

Чомусь 'оборонець Православної церкви у польській державі' Степан Баран москвофільського посла до австрійської палати послів Франкового товариша з гімназійних часів о. Василя Давидяка називає 'твердий русин', а 'старорусина' митрата Андрія Білецького – 'москвофіл'.

Якщо Іван Франко не захотів висповідатися навіть у свого давнього приятеля о. Василя Давидяка, про що той доповів генеральному вікарую, то не дивно, що виконувач обов’язків правителя Львівської архідієцезії Андрій Білецький не міг дати згоду на похорон з широкою участю духовенства в церковних ризах і з церковною відправою.

І останнє: чому о. Василь Давидяк не відправив панахиду по своєму товаришеві Іванові Франку сам, а доручив це зробити співпрацівникові його парохії москвофілу о. Гургулі? Врешті-решт С. Баран не був присутнім при перемовинах з митратом А. Білецьким щодо похорону Івана Франка і міг подати дещо спотворену інформацію.

Більш детально, з цитуванням безпоседніх учасників перемовин про поховання Івана Франка за християнським обрядом написано у статті Євгена Нахліка і Оксани Нахлік 'В Інтелектуальній орбіті Івана Франка: Іван Копач'.

Насамперед із неї дізнаємося, що о. Тит Теодозій Галущинський (1880-1952), який 1916 року працював доцентом Львівського університету, стверджує про заборону митратом А. Білецьким християнського похорону Івана Франка. Він засвідчив, що сам пояснив справу о. офіціялу Білецькому і той після його 'реляції' 'виразно заявив, що неможливо позволити на похорон', а необхідно 'поступити після припису церковних канонів'. Правильність такого рішення о. Галущинський обгрунтовує так: '…чей же І. Франко не лиш оспорював правди віри Католицької церкви, але просто заявляв себе, й то не раз, атеїстом-безвірком та з цинізмом і богохульством висказувався про Бога й Божого Сина Ісуса Христа й ніколи сього не відкликав і не направив, отже, тим себе виключив з Католицької церкви, й йому як публічному апостатові не належалися і не належаться публічні християнські церковні молитви й суфраґії…'

Що ж то була за 'реляція' від о. Галущинського, яка переконала о. офіціяла Білецького в неможливості позволити на похорон? Про це можемо судити із спогаду Антона Крушельницького 'Про похорон Івана Франка':

'Коли Іван Франко був уже при смерті, приходили до нього всякі хитруни, що то хотіли мати перед історією заслугу, що навернули на ложі смерті безбожника Франка до бога!..

Ось що з приводу смерті І. Франка пише М. Каровець у 41 ч. 'Нової зорі' за 1932 р.:

'Тут пригадуємо, що Франко майже від перших хвилин свого виступу аж до смерті був у нас головним пропагатором виразного атеїзму, що той атеїзм пропагував і в своїх популярно-наукових писаннях, і в своїй поезії. Пригадуємо, що атеїзм був увесь час головним стовпом його світогляду. Пригадуємо, що коли Франко умирав, відвідав його піп Теодозій Галущинський і умовляв помиритися з господом богом і з церквою, в котрій він, Франко, родився та котру поборював ціле своє життя. Та отримав від Франка відповідь: 'А що на те сказала б молодіж, котру я ціле життя вчив не вірити в бога?' Помер невисповіданий і нерозкаяний'.

Ми мусимо ствердити, що відповідь Франка Галущинському була трохи інакша. Франко говорив про нього, як про людину, що прийшла спекулювати на його 'навертанні', відправив його безцеремонно, що він не знав, куди тікати від немічного тіла Івана Франка.

Внаслідок того Франко не повинен був мати католицького похорону!'

Очевидно, що о. Тит Теодозій доповів керівництву Святого Юра про поведінку Івана Франка і генеральному вікарію не залишалося нічого іншого, як тільки виконати останню волю помираючого генія. Тим паче, що Іван Франко не захотів висповідатися навіть своєму приятелеві о. Василеві Давидяку.

Однак повернімося до статті Євгена і Оксани Нахліків, у якій серед іншого висвітлена роль Івана Копача у похованні Івана Франка за християнським обрядом. І. Копач (1870-1952) – український публіцист, критик, філософ, громадсько-освітній діяч, дійсний член НТШ багато спілкувався з Іваном Франком і у 1933 році написав спогади про позицію греко-католицького духовенства під час похорону письменника. Він писав, що вважає 'своїм громадянським обов’язком совісно посвідчити' про те, що знає з приводу поширюваної чутки, ніби Франка поховано без дозволу Церковної Влади чи навіть проти її волі. Його спогади і стали найбільш об’єктивним висвітленням тої сумної події, описаної безпосереднім учасником перемовин з найвишою церковною владою:

'Уже на вокзалі від катехита середніх шкіл і директора дівочої василіянської гімназії у Львові Теодозія Лежогубського довідався про смерть письменника і про те, що парох греко-католицької Успенської церкви о. Василь Давидяк 'має сумніви щодо того, чи небіжчикові Франкові можна зробити християнський похорон'.

Копач 'здивувався дуже', бо Франко 'ані не був ніколи з Церкви урядово виключений, ані сам аж до самої смерти з Неї не виступив'. Тому Копач вирішив поговорити з о. Давидяком 'як парохом небіжчика'. Виявилося, що сумніви пароха мали не канонічний (церковний) характер, а політичний підклад. Особисто о. Давидяк був за християнським похороном Франка, проте, як відомий русофіл і колаборант з російською окупаційною владою, у ситуації після недавнього вигнання російських військ зі Львова поводився обережно, остерігаючись дати привід для переслідувань його з боку австрійської та церковної влади, а тому 'боявся, щоби Ординаріят не схотів його потім потягати до відвідальности з огляду на те, що небіжчик був, як звісно, лібералом і радикалом'.

Тоді Копач пішов до генерального вікарія (першого заступника) Львівської архієпархії (архідієцезії і водночас Галицької митрополії) Андрія Білецького (1847-1926) (бо 'митрополит Андрей Шептицький був іще в російській неволі'), і той 'справді почав підносити промахи і прогріхи небіжчика супроти Церкви'. Коли ж Копач зауважив, що 'усі ми є грішні перед Богом' і що навіть сам Франко сказав виразно до нього: 'Ми ж прецінь усі є дурними перед Господом Богом', то о. мітрат Білецький заявив, що він не має наміру забороняти християнський похорон Франка, а 'справа відправи похорону належить до компетентного пароха'.

Копач повідомив про це о. Давидяка, а той доручив відправу похорону своєму сотрудникові (помічникові) о. Ґорґулі (точніше Володимирові Ґурґулі), 'але без усяких церковних парад'. За свідченням Копача, 'так і сталося', і, на його погляд, 'добре сталося'.

Як бачимо, Іван Копач твердо заявляє, що о. Давидяк був відомим русофілом і колаборував з російською окупаційною владою. Про ніяке ж москвофільство о. митрата А. Білецького він не говорить і на відміну від тих, що не були на перемовинах але говорили різні неправди щодо москвофільства та заборони християнського похорону, написав: 'о. мітрат Білецький заявив, що він не має наміру забороняти християнський похорон Франка'.

Антон Крушельницький також підтвердив, що Андрій Білецький дав дозвіл на християнський похорон Івана Франка:

'Про свій вчинок Копач розповів Антонові Крушельницькому, який потім злісно, насмішкувато, з атеїстичних засад згадував: 'Др. Іван Копач оповідав авторові цих стрічок як про найбільше досягнення свого життя про те, як то йому пощастило врятувати Івана Франка для майбутніх українських поколінь!' Ішлося про те, що Церква не хотіла влаштувати Франкові 'католицького похорону': 'Стривожився цим тодішній шкільний інспектор др. Іван Копач, що шкільна молодь не зможе брати організовано участи у похороні атеїста І. Франка! Довго добивався того, щоб св. Юр прислав попа на похорон Франка. Тодішній адміністратор капітули (генеральний вікарій А. Білецький – В.Ш.) не хотів дати своєї згоди на католицький похорон атеїста, який не тільки своїми творами (найсильніше в 'Леґендах' і в 'Страшному Суді') порвав з католицькою церквою, але ще й проганяв попів, які намагалися його навертати на смертному ложі на католицтво! Врешті, мотивуючи своє прохання педагогічними мотивами, др. І. Копач таки добився того, що адміністратор парохії післав на похорон Івана Франка одного помічного священика!' Про якесь москвофільство митрата А. Білецького у А. Крушельницького не знаходимо жодного натяку.

Паче того, із статті Наталії Колб 'Громадські акції Греко-католицької церкви у Львові в 90-х роках XІХ століття' дізнаємося, що А. Білецький був заступником голови Комітету, який мав виразно народовський характер, тобто був антимосквофільським:

'За задумом С. Сембратовича, до Апостольської столиці мала вирушити чисельна українська делегація. Отримавши згоду папи її прийняти, митрополит зібрав представників львівської духовної і світської інтелігенції, які створили ювілейний комітет. До нього ввійшли 24 особи, зокрема О. Барвінський, Анатоль Вахнянин, Ізидор Шараневич, Дем'ян Савчак, священики І. Дольницький, Омелян Огоновський та ін. Комітет очолив митрополит, а його заступником став о. А. Білецький. Комітет мав виразно народовський характер, русофіли були свідомо відсторонені від участі в ньому, як від святкувань загалом. Це дало їм привід для звинувачень митрополита й членів комітету в політизації заходу й поширенні нетерпимості'.

* * *

У Державному архіві Львівської області зберігаються спогади митрата Андрія Білецького, які подаю у дещо скороченому вигляді:

СПОМИНИ

о. Андрія Білецького про виїзд митрополита Андрея Шептицького до Росії та інші події 1914 – 1917 рр.

'По моїм повороті до Львова в місяці червні 1914 року згромадилися вже на небосклоні Європи тяжкі хмари страшної війни. День 28 червня, в котрім доконано страшного убійства на насліднику австрійського престолу Франці Фердинанді і його супрузі Софії, є тим днем, в котрім нагромаджені хмари видали іскру, що запалила весь світ.

В середині серпня заявив мені наш митрополит Андрей Шептицький, що я єсьм конфінований (обмежений в праві переміщення – від англ. confined. Це було наслідком антиукраїнської діяльності поляків при цісарському дворі, яка привела до недовіри греко-католикому духовенству – В.Ш.). Коли я огірчений тим прийшов до Митрополита, отримав я відповідь, що та постанова звернена властиво проти нього. В тій справі написав я до намісника Коритовського письмо, в котрім заявив, що я в цілім моїм життю поступав коректно і лояльно, що я мав право до узнання і що отсе конфінованнє моє єсть не тільки великою несправедливістю, але також зарядженням таким, котрим мою щиру працю для добра держави і церкви так болісно нагороджено.

В серпні і вересні вступили росіяни до Галичини, 4 вересня були вже російські війська у Львові. 5 вересня около 11-ої ночі зложив командант міста Шереметьєв візиту Митрополитові. Зараз по тій візиті автомобілем забрали Митрополита і завезли до Бібрки, де генерал Брусилов мав тоді головну квартиру. На другий день я пішов до маґістрату до Шереметьєва та питаю, де ви поділи Митрополита? Відповіли: 'Ідіть до готелю Жоржа, там суть генерали. Від них довідаєтеся'. Приходжу до одного, другого, а кожний каже, що не знає.

Митрополит повернув з Бібрки, де переночував, зранку мав Службу Божу і промову до вірних. 6 вересня в неділю Митрополит був на вечері в Успенській церкві і висказався, що кордони вже упали і ми маєм надію, що наші браття разом з нами щодо віри злучаться і будуть так як і ми членами греко-католицької церкви. Дня 10 вересня около 5-ої години предприняли росіяни ревізії в Митрополичій палаті. 13, 14 і 15 вересня відбували росіяни ревізії в Канцелярії і регістратурі. Найбільше шукали письма з Риму…

Ще перед скінченням ревізії 15 вересня прийшов капітан з 22-ма солдатами і двома жандармами, щоби Митрополита інтернувати. В цей день около пів до 1-ої год. я явився до Митрополита і він в присутності російського капітана заявив мені, що є інтернований і що віддає мені заряд (урядування, управління – В.Ш.) архідієцезії і що та передача наступить ще на письмі о 2-ій годині. Я кинувся підписувати клопотання про звільнення Митрополита до інших конфесій, але то нічого не дало. По другій я пішов з Митрополитом на гору і там в присутності капітана віддав мені Митрополит письмо такого змісту: 'Я передаю о. Мітрату Білецькому гроші і прошу о опіку над садибою. Не позволяють мені з ніким видітися, мене вивозять в глубину Росії, єсли я кого образив – перепрошую, моліться за мене. З нами Бог, Андрей Митрополит' (чи доручив би митрополит Андрей опікуватися Львівською Архідієцезією москвофілові, за якого мали А. Білецького Степан Баран та Андрій Шкраб’юк, після окупації Львова росіянанами? Адже це був би вирок смерті для УГКЦ – В.Ш.). Вивозили Митрополита автомобілем на Броди, а звідти залізницею до Києва. 21 вересня вивезено його до Новгорода Сіверського, а звідтам – до Курська.

Час російської інвазії (вторгнення – В.Ш.) був для греко-католицької церкви часом тяжкої проби. Забрали мені церкви в Бродах, в Щирці, Лешневі і Поморянах (в цих парохіях примусово запроваджували православ'я – В.Ш.). Намагалися забрати церкву в Золочеві, щоб передати православним. Протестуючи, пишу губернатору: 'Як за таке перед Судом Божим будете відповідати?' Постійно погрожували інтернованням. До найбільших неприємностей належали ревізії. Особенно тоді, коли на зраду якоїсь особи з оточення забирали росіяни дорогоцінності, котрі були скриті в півниці митрополичої палати – сховані і замуровані. Там було сховано 22 бляшаних скриночок, а в них були дорогоцінності. Я зауважив, що ці речі не належать до Митрополита, але є власністю Митрополії. Підполковник Лукіянов розлютився і сказав з досадою: 'Я вас або повішу, або вивезу до Курська'. Взагалі росіяни були на мене озлоблені, говорили, що я не слухаю губернатора. Полковнику Мезенцеву я відповів, що маю іншого губернатора – і показав рукою догори, до Бога. В ревізіях було задіяно до чотирьох сот солдатів. Не було спокою ні вдень, ні вночі.

Священикам я наказував і просив, щоби обов'язки якнайточ

Закрити